ВСЕ НОВОСТИ

КАЛЕНДАРЬ НОВОСТЕЙ

«     Декабрь 2020    »
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Вс
         
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
31
           

Полковник Юрій Беляков: "Війну не можна припинити за допомогою команди "не стріляти". Вона припиняється у двох випадках: перемога або поразка"

  24   0 21.10.2020, 21:00 | Новости, Общество
Полковник Юрій Беляков: "Війну не можна припинити за допомогою команди "не стріляти". Вона припиняється у двох випадках: перемога або поразка"

 

Юрій Беляков - військовий за покликанням. Втратив руку на війні в Афганістані. Доброволець у російсько-українській війні, заступник комбрига. Виходив на передок зі своїми бійцями. Нині - військовий комісар Одеської області.

Юрій розповів "Цензору" не тільки про бойовий досвід, а і про свій політичний шлях: як і чому став депутатом міськради свого міста, чому вступив до Партії регіонів, що в ній розчарувало, і що мотивує йти в мери Ужгорода цієї осеніі, інформують "Вечірні Вісті".

"Я народився у сім'ї військового. Дід теж був військовим. Але батько не хотів, щоб я повторив його шлях. Він казав, що це постійна зміна міст, завжди нові люди - нащо це мені треба? Але якось я прочитав книгу "Щасливий день суворовця Криничного" - і після цього мене перемкнуло. Вирішив поступати до Київського Cуворовського училища (Зараз "Київський військовий ліцей імені Івана Богуна") - і вступив без татової допомоги. А коли прийшов у першу відпустку, він сказав мені, що, мовляв, Юро, ти для родини тепер втрачений - ти військовий. Але запам'ятай одне: ти можеш спати на панцирному ліжку, їсти картоплю на одній воді, але, виходячи з дому, маєш бути поголений, у попрасованій одежі та спокійно дивитися людям в очі.

- Виконуєте ці настанови?

Так, я все життя жив на зарплату, де б не працював. Тому нема чого соромитися. Свою роботу завжди виконував спокійно. Гроші нікому не даю, ні в кого не беру. І відповідаю на будь-які запитання.

- Коли ви побачили війну, зрозуміли, що це ваше? Бо одна річ вчитися на військового, інша - воювати.

Я зрозумів це ще в Суворовському. А це 9-10 клас школи. У штабі я себе ніколи не бачив. І до Афганістану потрапив через те, що відмовився після випуску служити в училищі. Мені запропонували бути командиром взводу курсантів - це капітанська посада, а я був тоді ще лейтенантом. Проте я не захотів лишатися в тепличних умовах. І мені сказали, що в такому разі їдеш в Афганістан. Там перше бойове зіткнення було з моєї ініціативи. Тобто коли засаду робиш ти. А от третє - в засаду потрапили ми. Але я відчував, що війна - це моє. Нас готували, як професійних убивць. Нормальний офіцер - це і є професійний убивця.

А поранення - ознаки моєї роботи. І, Слава Богу, що я втратив руку, а не дістав кулю в лоба (сміється). Проте зовсім інші відчуття, коли ранять твого бійця - це дуже чіпляє за душу. Собі я ще можу вибачити, бо я сам на це пішов. А от, коли це стосується того, хто поряд з тобою - це важко.

- Думаю, для нормального командира немає нічого болючішого, ніж втрати солдат.

- Це так болісно, що не передати. Саме в Афганістані усім офіцерам прищепили одне правило: у кого в підрозділі загинув боєць, той везе його додому. І дивиться там в очі дітям, жінці, батькам. Це робиться для того, щоб він зрозумів, що на першому плані в командира має бути збереження людей. І тому, коли я поїхав на схід, завів таке саме правило і у себе. Моя бригада була мобілізована, люди трохи на "розслабоні". Дуже багато було таких, хто насамперед прикривав свою задницю. І тоді на одному прикладі я показав іншим, що на них може чекати, якщо не думати про бійців - відправив командира роти ховати двох загиблих. Повернувся він психічно спустошеним.

- А вам самому не доводилося возити загиблого родині?

Ні, але я хоронив друзів, яких привезли з Афганістану, ще до того, як я туди потрапив. Після першого похорону, коли привезли труну із Сашою Баб'яком, із яким ми дружили в училищі, а я був у роті почесного караулу і ми його ховали. З тих пір я не переношу похорони.

- Скільки ви прослужили?

- Пів року до поранення. Хоча перше було легке у руку, як попередження, друге - роздробило кістку в нозі, але "списали" мене вже після третього, коли відірвало руку.

Проте я не уявляв себе без армії, і тоді завдяки одному генерал-полковнику мене залишили служити у військкоматі. Через це з 83 року я живу в Ужгороді, прослужив до 91. Але коли пішов розвал Союзу, я зрозумів, що армію теж повністю розвалять і не хотів, щоб це відбувалося моїми руками, тому пішов. А потім тривалий час не міг "знайти себе".

- Депресія була?

Депресняк був страшний, бо я ж був потрібною людиною всім допомагав. Дуже було багато обіцянок, що як звільнюся, мене одразу візьмуть на роботу. Проте коли дійшло до справи - усі кудись поділись. Я пів року з хати не виходив. Але у мене була дитина, тоді ще одна, сім'я. Треба було щось робити. І я почав їздити до Польщі, Словаччини, Угорщини і так далі. Купляв тут, там продавав - спекулював, коротше. А у 96 році я очолив Ужгородське міське товариство ветеранів Афганістану. І з тих пір, окрім того, що треба було заробляти на життя, почалася громадська діяльність. 8 років я пробув у товаристві, напряму зіштовхувався з владою і зрозумів: щоб щось змінити, треба йти в цю систему самому, бо бюрократизм і корупція були страшенними. Пішов працювати в обласну адміністрацію - і за пів року вже був заступником начальника управління внутрішньої політики. А у 2002 році пішов у депутати (до 2015 був депутатом Ужгородської міської ради).

- А яке у вас ставлення до Майдану 2014 року?

Двояке. З одного боку, я сприймаю Майдан, проте мирний, і не сприймаю усіх агресивних способів вираження громадської думки, які на ньому були. Для чого захоплювати адмінбудівлі, СБУ, МВД і так далі? Бо якщо ти з Майдану і борешся за зміни, маєш діяти в рамках закону. Але є одна умова, щоб це спрацювало - має піднятися вся країна. Приклади таких страйків є в інших країнах, наприклад, у Франції, коли піднялися авіатори, залізничники і за ними усі галузі. Кожна група людей розуміла, що сьогодні прижали одних, завтра будуть інші, і щоб не було прецеденту, піднімаються всі - і тоді керівництво країни розуміє, що звернуло кудись не туди.

Ще я не сприймаю війну на Майдані, тобто стрілянину і вбивство людей. Так, з боку керівництва на вимоги має бути реакція, але не зброєю. В 14 році я вже не був керівником міської організації ПР, а просто її рядовим членом. Але коли пішла перша кров у Києві, наступного дня я вийшов на наше телебачення і сказав, що розпускаємо нахєр ПР, бо її лідер проявив себе як диктатор. При мирних зібраннях немає бути крові.

- Як ви сприйняли агресію з боку Росії? Можливо, очікувано?

- За декілька місяців до початку подій один мій товариш, аналітик, казав мені про те, що може бути війна. І я дуже скептично до цього поставився. Для мене це було дико, навіщо? Але коли почалися події в Криму, ще більш диким було те, що ми його фактично віддали. Я, як військовий, цього не розумію. У нас там були війська і бази, була можливість цього не допустити. Вважаю, що ті, хто причетний до цього - зрадники держави.

-Що ви робили на той момент, чим займалися? Як потрапили на війну?

-Я був заступником міського голови, депутатом. Але мій старший син пішов воювати разом з ПС ще в серпні 14 року. Я дізнався про це лише наприкінці вересня від свого товариша, який теж воював з "Правим сектором". Він приїхав у відпустку і сказав, що, Володимирович, твого сина бачив в Пісках. Набрав, спитав: "Саня, ти де?". Бо він жив разом із моєю колишньою дружиною в Самборі. А син мені: "Тато, ти не переживай. Я пішов воювати, хочу повторити твій шлях!". Я сказав йому, що мене ж готували до того 6 років, а ти нуль у військовій справі. Але він вперто робив своє. І в жовтні, коли у нас саме була сесія в раді, я встав і сказав: "Я йду в "Айдар". Зідзвонився з їхнім керівництвом і сказав, що їду до вас, а вони мені, що приймають усіх - треба воювати". Спитав, хто їде зі мною - в залі одразу тиша.

Через три дні я вже був на сході. Але в "Айдарі" пробув мало. В такий спосіб я хотів повернутися в армію, щоб бути офіційним військовим, проте зрозумів, що так не вийде. Але мені вдалося поїхати з волонтерами до Києва і потрапити на зустріч до Муженка. Сказав йому, що у мене є особиста розмова на 5 хвилин. Пояснив, що хочу в армію. І що вже майже домовився, що буду помічником замполіта по зв'язках із громадськістю нашого четвертого територіального батальйону ("Закарпаття"). Це посада старлея, а я полковник. Він здивувався, що я готовий іти нижче за званням, але я без руки і мені треба було потрапити будь-що в ЗСУ. В результаті за його наказом мене призвали в Ужгороді, але у військкоматі так само здивувалися, коли почули, на яку посаду я збираюся. Порадили почекати до четвертої хвилі мобілізації, бо у них тепер є дозвіл мене призвати.

Четверта хвиля призивалася в січні 15 року. Місяць ми були в "Дівичках" (полігон), там були курси для офіцерів. За рознарядкою я пішов на замкомбрига 53 бригади, яка тоді формувалася. І буквально через тиждень поїхав до Станиці Луганської, де треба було замінити начальника штаба бригади.

- Якою була ця війна для вас порівняно з Афганістаном?

- Різниця кардинальна. Там чужа земля, тут ми виборюємо свою.

- І там ви наступали, а тут вже вели оборону.

-А мені ніхто не сказав, що це була оборона (сміється).

-Тобто ви теж вели "повзучий наступ"? Нерідко чула про таке від командирів?

- Так, хоча на Станиці Луганській я не міг цього собі дозволити, бо там ми стояли вздовж Сіверського Донця. У бригади тоді не було своїх підрозділів, у мене в підпорядкуванні було 2 батальйони з іншої бригади. І оскільки я не їхній командир, у них спочатку десь і таке ставлення було. Нам випала чимала ділянка фронту на 600 чоловік, але ми за тиждень розібралися, хто командир, хто підлеглий. Я почав формувати розвідроту, відбір туди був дуже суворий. Досвід, як це робити, у мене був - в Афганістані я служив у розвідці.

І мої хлопці загартувалися в боях: на 23 людини - 20-22 км фронту, але ми впоралися.

А на почату літа 2015 мені дали ще один батальйон і я перетягнув бригаду на ділянку Авдіївка/Новгородське. Саме там я використав практику "повзучого наступу". Тоді комбрига в середині серпня відіслали вчитися - і я командував бригадою до середини жовтня. На деяких ділянках, де була сіра зона, ми просунулися на кілометр-півтора вперед. Верхньоторецьке звільнили і ще декілька населених пунктів. Для мене це було те, заради чого я прийшов воювати.

-Нагороди, які у вас є, отримали за ці операції?

- Богдана Хмельницького III ступеня мені вручив Ющенко, коли я працював у Кабміні в Держслужбі у справах ветеранів. А Богдана II ступеня - за цю війну. В тому числі за моє поранення під Ясинуватою. Я сам ходив на той бік зі своїми бійцями. Ми мали виставляти ВОПи (ВОП - взводний опорний пункт), і треба було розуміти, як я його поставлю, прикрию і яке туди буде постачання. Для цього мені самому треба було зробити на місцевості рекогносцировку. Хоча по статуту я не мав право цього робити, але знову ж таки, я відповідав за людей. І за ті два місяці, поки бригада просувалася, у мене не було бойових втрат, "трьохсоті" були.

- Якого поранення зазнали?

- Це було уламкове поранення: в одному місці посікло ногу, в другому залетіло поряд із артерією, але нічого страшного, бо таке буває при нашій роботі. Відлежав в госпіталі, після цього повернувся вже на Широкий Лан (полігон) у бригаду. Звідти ми перейшли в район Світлодарської дуги: Майорськ, Зайцеве - і там продовжили "шухерити". В бригаді на той момент був новий комбриг, але ми добре порозумілися. Працювали далі. Була мета потроху відвойовувати Зайцеве, там, де це можливо. Але мені не дали цього зробити - послали на атестацію і поставили військовим комісаром Одеської області. Це була пропозиція, від якої я не міг відмовитись, бо мене, як інваліда, могли списати з армії в секунду. Хоча я казав їм, що я польовий гравець і більше користі для держави від мене буде там. Але Муженко знайшов одну відмовку: "Досить з тебе поранень, бо ти своєю смертю не помреш!" (сміється).

-Як ставитеся до Муженка?

- Я його знаю як людину, як воєначальника. Він неодноразово був у мене в бригаді, і якби я його за "хвіст" не відтягував, він би дивився на позиції бригади з того боку. Тобто він ішов із бійцями, не ховався. Його треба було пригинати там, де працює снайпер. Таких бойових генералів я знав чотирьох: Муженко, Попко, Бокий і Коваль. Інші, не буду казати хто, далі КП бригади не виходили. А ці носом прорили усі "нулі". Для мене це показник. Людина, яка шукає вигоду в армії, на передок лізти не буде.

- Ви бачили радянську армію; потім , коли її почали розвалювати, армію на початку війни і сьогоднішню. Наскільки і в чому вона змінилась?

- Станом на 13 рік вона дійсно була розвалена вщент, кожного з міністрів оборони, що приклалися до цього, треба поставити до стінки і .... . Все розпродали, зробили з армії якісь парадні війська. Але війна змусила відновити все. І порівняно з тим, як я зайшов туди у 15 році, на момент, як я звідти виходив, весною 16 року, - це дві різні армії. Тепер вона боєздатна, взута, вдягнена, нагодована. Я особисто у Порошенка на базі "Рошена" отримував два бронеавтомобілі "Варта" для розвідки. Він дійсно вкладав гроші свого бізнесу в цю справу. Тому можу сказати, що зміни в армії - це заслуга в першу чергу народу, бо народ в 14 році почав піднімати її з руїн, і в другу - п'ятого президента.

- Як реагуєте на мирне врегулювання війни, на фразу "треба припинити стріляти"?

Війну не можна припинити за допомогою команди "не стріляти". Вона припиняється в двох випадках: перемога або поразка. Мені надзвичайно подобається "хорватський варіант", коли весь ЄС радив хорватам бути тихо, а вони сиділи в окопах, накопичували сили, а потім одним ривком звільнили свою територію. І у нас має бути лише так. Я не готовий ділитися своєю землею.

Коли ми стояли в районі Авдіївки і Новгородського, у мене така моща вже була в бригаді - ми могли як "Тузік ганчірку" прорвати ту оборону. І там, де знаходився мій підрозділ, ми перекрили контрабанду.

-А якщо раптом Росія б почала більш масштабні дії, авіацію підключили б, наприклад?

- Це страшилка. Хоча, з огляду на їхній військовий потенціал, Росія може знищити Україну за 3-5 днів. Але здаватися не можна ніколи. Навіть якщо я буду смертник, цього не зроблю.

- Як бачите ідеальну українську армію? Це контрактники, резерв?

- Я жорстко стою на позиції комбінованої армії: мають бути і строковики, і контрактники. Чому строковики - нам потрібен військово навчений резерв. Бо скільки мотивованих людей в 14 році зіграли роль "гарматного м' яса"? Мотивація і бажання - це добре, але ще треба знати, як воювати.

- Є якась людина, яку бачите Головнокомандувачем ЗСУ на сьогодні?

- У мене був приклад, але людини вже немає. Геннадій Петрович Воробйов ( Генерал-полковникКандидат історичних наук. З 18 листопада 2009 року по 17 січня 2014 року - Командувач Сухопутних військ Збройних Сил України). За цим війська б пішли куди завгодно, коли завгодно, навіть більше, ніж за Муженком. Потрібна людина, яка не ставить перед собою за мету заробити, отримати крісло і корону, і яка буде любити насамперед рядового солдатаЯ, коли потрапив до Суворівського, у нас був старшина Іван Григорович Коваленко. Ми його спочатку просто ненавиділи, бо були пацанами після 8 класу, яких жорстко загнали в стрій. А коли вже просто психологічно не витримували, питали: "Товаришу прапорщик, навіщо ви це з нами робите?". На що він відповів: "Тому що я вас, синки, люблю. І хочу, щоб ви вижили в будь-яких обставинах". Але у нас дуже часто до солдата ставляться навпаки. Простий приклад: наказ нового міністра оборони щодо форми. Оті всі значки на шевронах, погонах (маються на увазі знаки розрізнення) мають бути чорного кольору. Ну ок, якщо ви це все пошили, зробили, маєте це все роздати, бо це забезпечення армії. Але ніфіга, усіх загнали купляти ці значки за свої гроші. Армії нема чим стріляти - ви цим займіться! Уся техніка стара, хлопці роблять ремонти за власний рахунок. Це жах. Це совок. Так от, командуючий має бути без совка в голові.

- Не думаю, що ви боїтеся смерті, бо бачили її не раз. В такому разі, чого ви боїтеся?

- За майбутнє своїх дітей. Тому я ще раз пробую щось змінити - і вирішив йти в мери Ужгорода. Розумію, що це буде досить непросто, але якщо нічого не робити, вважаючи, що система незламна, ніколи нічого і не зміниться. Мої діти всі живуть тут. Старший син провоював досить довго. Він таки перевівся в ЗСУ, в спецназ. А потім, коли я побачив, що від тієї війни нічого не буде, перевів його по основній спеціальності - і зараз він служить у військовій прокуратурі, бо він юрист. От заради дітей і потрібно не складати руки.

- Ви б повернулися на війну? Якщо так, за яких умов?

- Коли треба буде дійсно відвойовувати територію, я перший, хто готовий бути в строю. Але це реально, якщо народ збунтується. Проте зараз при владі "Остап Бендер", тому прогнози досить невтішні".

Віка ЯСИНСЬКА, Цензор.НЕТ

АРХИВ НОВОСТЕЙ

Январь 2021 (1)
Декабрь 2020 (104)
Ноябрь 2020 (750)
Октябрь 2020 (766)
Сентябрь 2020 (712)
Август 2020 (588)

ФОТОАРХИВ

«     Декабрь 2014    »
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Вс
   
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
31
   
Погода
беспроводной интернет киев и область wimax интернет в киеве и областиРадио интернет в киеве и области заказать
preMax интернет в киеве и области заказать
Интернет на дачу#/a# в киеве и области